Італійська культура в Україні

Корені історичних зв'язків між Італією і Україною сягають часів піднесення Риму в античному світі. Розширюючи володіння на Сході Європи, римська держава вже в І ст. до н. е. включила в орбіту своїх політичних і економічних інтересів терени Причорномор'я, що нині входять до складу України. Саме тоді причорноморські держави почали вступати у союзні відносини з римлянами. Згодом Тіра (нині - Білгород-Дністровський Одеської обл.), Херсонес (м. Севастополь) та Ольвія (нині Миколаївська обл.) стають складовою частиною римської провінції Нижня Мезія. Тут перебувають постійні залоги римських легіонерів, до кримського узбережжя перебазовується ескадра Равеннського флоту. Зводяться фортеці та інші оборонні споруди, в тому числі знамениті Траянові вали.
Військова присутність Риму впродовж трьохсот років забезпечувала чорноморським містам сталий розвиток.

З Апеннінського півострова сюди переселялися купці, які відіграли важливу роль у налагодженні зв'язків з Подніпров'ям, Прикарпаттям і Середземномор'ям. Ішла жвава торгівля збіжжям, керамікою, тканинами, ювелірними виробами та іншими товарами. У розрахунках використовувалися римські денарії, які в II-V ст. стали у Причорномор'ї основною монетою. Разом з тим тут карбували і власні грошові знаки із зображенням імператорів Риму. Забудова і побут Херсонеса, Ольвії, Тіри збагачувалися елементами римського стилю. Місцева аристократія запозичувала звичаї знатних римлян, а в Боспорі його царі прибрали династичне ім'я Тіберія Юлія та титул "друг кесаря". З тутешніх джерел надходили географічні та історичні відомості про стародавню Україну які використовували у своїх працях античні автори Тацит, Пліній Старший. 
Падіння Римської імперії і пов'язаний цим відтік італійців призвели до занепаду причорноморських міст. Але подальше економічне підновлення цього краю, а також розвиток інших регіонів України відбувалися за участі вихідців з Апеннін. Вони освоювали один з найбільших в Європі торговельних шляхів по Дніпру - "із варяг у греки", відкривали свої представництва у Києві - столиці Київської Русі. У славетній писемній пам’ятці “слові о полку Ігореві", що датується 1185-1187 рр., згадується про діяльність венеціанців у Києві. Із земляками-негоціантами тут у 1248 р. зустрічався папський дипломат Джованні дель Плано Карпіні, який писав у своєму звіті: "Імена ж купців цих такі: Михайло Генуезький, а також Варфоломій, Мануїл Венеціанський, Микола Пізанський. Було ще й багато інших".
У XII-ХIII ст. найбільшу активність у Київській Русі виявляли представники Венеціанської республіки. Під їхній контроль потрапили торгові зв'язки, зокрема на півдні, а головним осередком їхньої діяльності стало кримське місто Сурож, назву якого замінили на італійське — Солдайя (нині — м. Судак). Історія зберегла прізвище прибулого сюди з Венеції негоціанта Польйо, який заснував тут у середині XIII ст. найбільший торговельний дім. У Солдайї займалися комерційними справами представники славнозвісної венеціанської родини торгівців і мандрівників Поло - брати Марко Старший, Нікколо (батько великого мореплавця Марко Поло) та Маффео. Зміцнення венеціанських позицій у Причорномор'ї засвідчив приїзд призначеного у 1278 р. консула для "управління всіма справами Венеціанської республіки у Газарії" (в Криму).
З другої половини XIII ст. Північне Причорномор'я часто відвідували ґенуезці. У ході конкурентної боротьби з венеціанцями вони посіли панівне становище, перетворивши м. Кафу (нині - Феодосія) на адміністративний центр своїх нових володінь. Під їхнє правління перейшли також Солдайя, Черкіо (м. Керч), Ямболі (Чембало, нині - м. Балаклава).
Упродовж ХІІІ-ХУ ст. Генуезькі колонії перетворилися на центри торгівлі, ремесел і суднобудування. Через них ішли потоки транзитних товарів у різні країни Європи й Азії: зерно, шовк, хутро, деревина, риба, прянощі, мед, сіль, шкіра тощо. Але ця діяльність позначилася і чорною плямою: у Кафі торгували людьми, захопленими в полон кримськими ханами. Великі земельні вгіддя, які належали генуезьким колоніям, давали змогу її мешканцям вирощувати овочі, виноград фрукти. На період збирання врожаю до селянської праці залучалась переважна більшість і міського населення. Життя в генуезьких колоніях регламентувалося статутами самоврядування, аналогічними тим, що існували на Апеннінському півострові. Місцеву владу очолював консул. У Кафі цю посаду до 1475 р. обіймали 70 ґенуезців, яким вдавалося підтримувати серед багатоетнічного населення міста національну і конфесійну терпимість. Тут вільно функціонували храми та молитовні будинки католиків, православних, мусульман, караїмів.
У генуезький період на узбережжі Криму розгорнулося велике будівництво. Тут зводились потужні фортифікаційні споруди, палаци, церкви. За народними італійськими традиціями влаштовувалися свята з феєрверками, театралізованими процесіями.

Турецьке вторгнення в другій половині XV ст. поклало край розвитку генуезьких поселень, мешканців було масово виселено або винищено. Ти ж, хто залишився асимілювалися в мусульманському середовищі.
Наприкінці XVIII ст. розпочалася нова хвиля переселенського руху. Великі групи італійців прямували в Україну на постійне проживання, зацікавлені відомими в Італії економічними планами Росії щодо українських земель, приєднаних у ході війн проти Туреччини. Переселенцям гарантувалися вигідні пільгові умови облаштування і подальшої діяльності.
Приблизно у 1783 р. в Катеринославському намісництві, щойно створеному на теренах українського Півдня, було складено "відомість", за якою мала постати землеробська "корсиканська колонія" з населенням до 25 тисяч італійців, їх перевезення було організовано на кораблях з Ліворно до Херсона. Царські чиновники, однак, не врахували, що за своїми професіями переселенці тяжіли до роботи у містах. Тому аграрна колонія, ще не набувши передбачених масштабів, почала швидко розпадатися, її мешканці переїздили у портові міста, передусім до Херсона, де ставали суднобудівниками, столярами, кондитерами тощо. Частина італійських ремісників осіла у Кременчуку, решта записалися на російську військову службу. Водночас причетність італійців до сільськогосподарського виробництва виявилась в іншому: деякі з них стали власниками цілих латифундій. У ці ж роки італійці виступили піонерами впровадження в Україні шовківництва. Тоді ж нову для України сільськогосподарську культуру бавовник взялися вирощувати переселенці з герцогства Лукка. Чимало італійців займалися садівництвом. Зокрема, в Одесі, в районі Великого Фонтану, було висаджено кілька тисяч фруктових дерев.
З утворенням нової італійської діаспори її головним центром стала заснована у 1794 р. Одеса яку по праву можна назвати “найіталійським” містом України. Історія Одеси тісно пов’язана з діяльністю уродженця Неаполя адмірала Дж. Де Рібаса, ім'я якого і понині носить центральна вулиця міста. 
До здійснення свого проекту будівництва великого порту на Чорному морі він залучив співвітчизників, у тому числі військових. Першим серед них був Вітторіо Амадео Поджіо, який разом з неаполітанським віце-консулом П’єтро Сканціо зайнявся постачанням будівельних матеріалів з Італії. 

Вже на початку XIX ст. кожен десятий одесит був італійцем. Переселенці з Апеннін активно включалися в організацію муніципального життя Одеси. На рубежі XVIII - XIX ст. В Одесі вже був прошарок заможних італійців, капітали, яких стали важливим рушієм розвитку міста. Для обслуговування міжнародних товарних зв'язків завдяки італійській ініціативі відкривали приватні банки, страхові заклади. Так, першу в Одесі страхову контору 1806 року заснував Бенедетто Меркадаллі, комерційний банк у 1826 р. - Джованні Верані. В українських містах найбільшу активність італійці виявили у розбудові сфери сервісу. Вони відкривали крамниці, готелі, кав'ярні, ресторани, перукарні, займалися будівельними підрядами. Та чи не найвиразніше специфіка трудового внеску італійців у розвиток України виявилася у "морських" професіях. Вони займалися рибальством у Причорномор'ї і Приазов'ї. працювали на верфях. перевізниками вантажів у портах, особливо масово моряками на каботажних і міжнародних рейсах. У числі цих трудівників у 1820-1830-х роках в Одесі та інших портах України працював молодий матрос з Генуї Джузеппе Гарібальді – майбутній герой “двох світів”, легендарний борець за свободу рідної Італії та інших народів.
Варто підкреслити, що в у середовищі італійської спільноти ніколи не згасали симпатії до борців за соціальну та національну справедливість. Ще на початку XIX ст. представники інтелектуальної верстви шукали шляхів побудови “всесвітнього царства благоденства” під егідою масонства, в ложах якого —"Понт Евксінський" в Одесі і Йордана у Феодосії — вони посідали керівні позиції. Заперечення царизму як системи державної тиранії привело до лав таємного Південного товариства декабристів синів першого будівничого Одеси — Йосипа та Олександра Поджіо. В серцях італійців України знаходили палкий відгук гасла боротьби за незалежну і об'єднану Італію, з якими виступали патріоти на теренах Апеннінського півострова. Представники діаспори надавали допомогу посланцям республіканської організації "Молода Італія", яку очолював Джузеппе Мадзіні.
У другій половині XIX ст. сталі італійські громади сформувалися, крім Одеси, в Керчі, Феодосії, Маріуполі та інших містах. Шквал політичних і соціальних потрясінь, яких зазнала Україна на початку XX ст., завдав великої шкоди діяльності та самому існуванню італійських етнічних громад. Більшість із них розпалася через масову рееміграцію на Апенніни
Нові випробування випали па долю італійців під час Другої світової війни. За рішенням сталінського уряду їх було депортовано з останнього місця свого масового зосередження - м. Керчі - до Казахстану.
Проте ці негаразди не змогли перекреслити того внеску, який покоління італійців зробили в економічній і культурній розвиток України.
Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. поклало початок якісно новому етапові в її взаєминах з Італією. Однак ще напередодні зрушенням в українсько-італійських відносинах сприяли розгортання прямих двосторонніх контактів, "народна дипломатія", головними активістами якої стали літератори, вчені, митці.